Верховний Суд про гонорар успіху

 

У  справі № 904/4507/18 Верховний Суд роз’яснив, що гонорар успіху можна стягнути як судові витрати, якщо він співмірний.

 

Так, відмовляючи в частині стягнення додаткової винагороди адвоката у розмірі 5000 грн за досягнення позитивного рішення у даній справі, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що за своїм змістом і правовою природою така винагорода не є ціною договору (платою за надані послуги) у розумінні статей 632, 903 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а є платою за сам результат, досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг. Тобто сама по собі  суть виключної правової проблеми була визначена Касаційним господарським судом. Він вказав, що поняття «гонорар успіху» не містить чіткого врегулювання, а суди неоднозначно вирішують питання про стягнення сум, передбачених договором, і про визнання недійсними умов договору про надання правової допомоги в залежності від результатів розгляду справи.

Вирішуючи виняткову правову проблему, Велика палата роз’яснила, що для суду обов’язковими не є зобов’язання, що склалися між адвокатом і клієнтом, зокрема в разі укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат.

Розподіляючи витрати на правову допомогу, суд повинен оцінювати витрати, які повинні бути компенсовані за рахунок іншої сторони, з огляду на те, чи були вони фактично понесені, і оцінювати їх необхідність.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата стягнула гонорар успіху, оскільки, відмовляючи в ньому, нижчі суди не врахували, що:

  1. відповідна сума, обумовлена ​​сторонами до сплати в твердому розмірі під відкладальною умовою, є складовою гонорару адвоката, тому відноситься до судових витрат;
  2. не були приведені аргументи та докази нерозумність цих витрат, їх неспівмірності з ціною позову, складністю справи і його значенням для позивача.

При цьому загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, становить 12 тис. Грн, що не виходить за розумні межі визначення розміру гонорару.

 

Аналогічна правова позиція міститься в рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96), в якій ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Write a comment:

*

Your email address will not be published.

logo-footer