У справі № 205/5044/19 банк звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку.
Позов мотивовано тим, що між позивачем та відповідачем було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку нерухоме майно – житлову квартиру. Відповідно до положень статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку», за позивачем було у встановленому законом порядку здійснено реєстрацію права власності на спірну квартиру. Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, проте, відповідачі, за відсутності правових підстав, продовжують користуватися квартирою, чим порушують права законного власника. Позивач позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпоряджатися житловим приміщенням. Позивач у своїх позовних вимогах просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою та зняти відповідачів з реєстраційного обліку.
КЦС підстав для задоволення позову не знайшов.
ВС вказав, що усталена практика Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК УРСР.
Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення ст. 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма ст. 109 ЖК УРСР. Такий правовий висновок підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року по справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19. У цій постанові, зокрема зазначено, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню вказані норми. Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку» є передбачуваними.
Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
У справі, що розглядається, кредитодавець, який набув право власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення у позасудовому порядку, заявив про наявність перешкод у користуванні своєю власністю, оскільки в спірній квартирі зареєстровані відповідачі, які відмовляються виселятися з квартири.
При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя банк був обізнаний про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2, зокрема про наявність відповідних речових прав ОСОБА_2, яка з 25 вересня 2001 року зареєстрована і проживає у житловому приміщенні. Банк мавможливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою, а також мав усвідомлювати, що права власника спірної квартири обмежуються у зв`язку із наявністю прав осіб, які мають право користування вказаною квартирою.
Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останнього на користування майном. Ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.
Таким чином, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі й право користування житлом.
Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, зміст правовідносин сторін, позицію, неодноразово підтриману Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням.
Ключові слова: договір позики, право власності на квартиру, вимога звільнити квартиру, житлові спори, способи захисту цивільних прав, захист права на мирне володіння майном, права членів сім’ї власника житла, порядок виселення з житла, виселення членів сім’ї, перехід права власності.
Write a comment: