Презумпція невинуватості у справах про порушення ПДР: позиція Верховного Суду. Процесуальний обов’язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача як на суб’єкта владних повноважень.

Практика розгляду справ КАС у складі ВС щодо визнання незаконними дій інспектора Управління патрульної поліції, скасування постанови інспектора Управління патрульної поліції від 15.11.2015 року якою позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 255 грн. за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ч.1 ст.122 КУпАП, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, за відсутністю у діях позивача складу правопорушення.

08 липня 2020 року Верховний Суд розглянув адміністративну справу: за адміністративним позовом ОСОБА_1.

Зі змісту спірної постанови про адміністративне правопорушення вбачається, що позивач 25 листопада 2015 року на вул. Личаківській 21 в м. Львові о 13:25 год. керуючи автомобілем Subaru Forester д.н.з. НОМЕР_1 , не виконав вимоги дорожньої розмітки 1.1, здійснив поворот ліворуч, чим порушив ч.1 ст. 122 КУпАП. Згідно даної постанови позивача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ч.1 ст.122 КпАП України та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 255 грн.

Суд зазначає, що процесуальний обов`язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача як на суб`єкта владних повноважень. Колегія суддів зазначає, що оскаржувана постанова відповідача не містить опису обставин справи, встановлених під час розгляду справи, до неї не додано жодних доказів, а також пояснень свідків, що свідчили би про наявність у позивача вини у вчиненні адміністративного правопорушення, за яке він притягнутий до відповідальності.

Ураховуючи те, що відповідачем не було надано до судів попередніх інстанцій жодних належних доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для скасування спірної у цій справі постанови. Також колегія суддів вважає безпідставним врахування судом першої та апеляційної інстанції пояснень відповідача в якості доказу вчинення позивачем адміністративного правопорушення, адже під час складення постанови у справі про адміністративне правопорушення відповідач діяв як службова особа — інспектор патрульної поліції. Суд зазначає, що свідчення тільки такої особи у цій справі не можуть вважатись об`єктивними доказами у справі, оскільки така особа є представником суб`єкта владних повноважень, який виконував функції нагляду та контролю за безпекою дорожнього руху.

З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими висновки суду першої та апеляційної інстанції щодо того, що позивачем при розгляді цієї справи не було доведено невинуватості про адміністративне правопорушення, оскільки що процесуальний обов`язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача як на суб`єкта владних повноважень. Відповідачем у своїй діяльності були порушені принципи всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин, оскільки при розгляді справи було застосовано спрощений підхід, а саме: обґрунтування вини сформовано лише на одних даних сприйняття співробітників поліції, з яких неможливо визначити наявність або відсутність правопорушення, тобто без застосування будь-яких інших фактів, які б підтверджували наявність або відсутність вини певної особи (показання свідків, відеофіксація тощо).

На підставі викладеного, колегія суддів зазначає, що при розгляді справи не знайшов свого підтвердження факт вчинення правопорушення позивачем. У матеріалах справи такі підтвердження відсутні, є в наявності лише постанова про притягнення до відповідальності, що не дає підстав стверджувати про допущення позивачем порушень Правил дорожнього руху України в той день та час, оскільки зазначені твердження не знайшли обґрунтування під час розгляду справи.

Щодо вимог про визнання протиправними дій відповідача, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій процедурних порушень під час складання постанови Інспектором ПП Романюк В.І. не встановлено, а позивач не обґрунтував у цій частині свій позов. Самі по собі дії інспектора при складанні постанови про правопорушення, яку було скасовано у судовому порядку за недоведеністю вини не можна вважати неправомірними.

Таким чином, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши правильність застосування судами норм процесуального права, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували вимоги частини другої статті 77 КАС України та помилково дійшли до висновку про доведеність вини позивача. Суд також вважає, що оскільки ухвалою суду апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишено без змін, то скасуванню підлягають рішення судів обох інстанцій.

З огляду на викладене, ураховуючи те, що висновки суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, оскаржувані постанова Личаківського районного суду м. Львова від 03 листопада 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року підлягають скасуванню, а касаційна скарга — частковому задоволенню.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду справі № 463/1352/16-а від 08.07.2020 можна ознайомитися з посиланням.

Write a comment:

Your email address will not be published.

logo-footer