У своїй постанові від 01 грудня 2022 року у справі № 297/2178/21 Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду зробив висновок щодо розмежування суміжних складів кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст. 407 (Дезертирство) та 408 (Самовільне залишення військової частини або місця служби) КК України.
Фабула справи
За обставинами справи, засуджений 17 червня 2021 року приблизно о 12:30 годині, будучи військовослужбовцем, згідно наказу начальника, перебуваючи на посаді патрульного за рахунок посади інспектора прикордонної служби відділу прикордонної служби, якому ввірено для службового користування зброю – АКС-74, отримавши наказ на охорону державного кордону України та перебуваючи в прикордонному наряді «Прикордонний патруль» з місцем несення служби 135-139 прикордонний знак в межах населених пунктів с. Вари та с. Галабор Берегівського району Закарпатської області, самовільно залишив місце несення служби – вказану охороняєму ділянку державного кордону України із зброєю – АКС-74 та 60 набоями 5,45 мм до нього, без поважних причин та без відповідного дозволу. З моменту видання Указу Президента України № 303/2014 від 17 березня 2014 року «Про часткову мобілізацію» на території України почав діяти особливий період, який триває до теперішнього часу.
Вироком суду першої інстанції військовослужбовця засуджено за:
– ч. 3 ст. 408 КК України на 5 років позбавлення волі,
– ч. 3 ст.289 КК України, із застосуванням ст. 69 КК України, на 5 років 6 місяців позбавлення волі,
– ч. 1 ст. 185 КК України на 3 місяці арешту.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 19 липня 2022 року цей вирок залишено без зміни.
Мотиви касаційної скарги
У касаційній скарзі захисник зазначив, що місцевий суд незаконно та безпідставно визнав засудженого винним та засудив його за ч. 3 ст. 408 КК України, натомість в діях засудженого можуть вбачатися ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 172-11 КУпАП.
Вказує, що у засудженого не було прямого умислу та мети ухилятися від військової служби, і за матеріалами справи він знаходився в стані емоційного стресу, який суттєво вплинув на його свідомість та поведінку. Також самовільно перебував за межами частини менше чотирьох годин, не вчиняв інших дій, які б підтверджували факт дезертирства, і матеріали провадження не містять доказів доведеності вчинення злочину за ч. 3 ст. 408 КК України.
Висновки Верховного Суду
Касаційний кримінальний суд, дослідивши доводи касаційної скарги захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність в частині засудження військовослужбовця за ч. 3 ст. 408 КК України, дійшов висновку, що вони є необґрунтованими у зв’язку з наступним.
Об’єктом злочину, передбаченого ст. 408 КК України, є порядок проходження військової служби.
З об’єктивної сторони дезертирство полягає у діях або бездіяльності, які мають дві відповідні форми: 1) самовільне залишення військової частини або місця служби; 2) нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу. У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб’єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій – коли він не з’явився в частину (до місця служби) в установлений строк.
Фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати навіть і однієї доби, але це має значення лише для призначення покарання.
Від злочину, передбаченого ст. 407 КК України, злочин, передбачений ст. 408 КК України, відрізняється в основному за своєю суб’єктивною стороною. Обов’язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі, назавжди. При цьому військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад, доки його не затримають).
Для наявності складу дезертирства не має значення, в який момент у особи виник намір ухилитися від служби – безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
Кваліфікуючими ознаками дезертирства є вчинення його із зброєю або за попередньою змовою групою осіб; вчинення в умовах особливого періоду, крім воєнного стану; вчинення в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.
На думку колегії суддів касаційного суду, судом першої інстанції правильно встановлено об`єктивну сторону кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 408 КК України, а тому доводи касаційної скарги захисника про відсутність в діях засудженого складу інкримінованого кримінального правопорушення, чи невірного відмежування від подібного складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідною частиною ст. 407 КК України, чи ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 172-11 КУпАП, є безпідставними.
При цьому судом першої інстанції, з чим погодилася колегія суддів апеляційного суду, встановлено, що засуджений після вчинення самовільного залишення місця служби із зброєю, незаконного заволодіння транспортним засобом з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров`я потерпілого з використанням ввіреної для службового користування зброї та після таємного викрадення з автомобіля грошових коштів потерпілого був затриманий в порядку ст. 208 КПК України, а відтак, протиправні дії засудженого щодо дезертирства зі зброєю були припинені поза його волею.
Write a comment: