Посилання на текст постанови тут
У вказаній справі Верховний Суд вирішив Касаційну скаргу задовольнити частково, постанову Львівського апеляційного суду від 12 липня 2022 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції та зазначив наступне:
“Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалута власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
В Україні відсутнє окреме правове регулювання (спеціальний закон) Інтернет-ЗМІ. До таких правовідносин підлягають застосуванню: Конституція України, ЦК України, закони України: «Про інформацію», «;Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «;Про телебачення і радіомовлення», «;Про захист персональних даних», «;Про доступ до публічної інформації», «;Про інформаційні агентства», «;Про авторське право і суміжні права» тощо, а також міжнародні стандарти: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прецедентна практика Європейського суду з прав людини, Резолюція Ради ООН «Про сприяння, захист та здійснення прав людини в Інтернет (05.07.2012), Рекомендація КМРЄ щодо посібника з прав людини для Інтернет-користувачів (СМ/Rec(2014)6) тощо.
Верховним Судом України, Верховним Судом щодо визначення належного відповідача у разі поширення інформації в мережі Інтернет, яку позивачі просять спростувати, сформовано сталу судову практику, у тому числі щодо фіксації (збір, надання) доказів, їх допустимість та достовірність, експертизи у сфері телекомунікаційних систем, дослідження змісту веб-сторінок, оцінки електронних доказів (копій) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, провадження № 12-52 гс 21, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 927/791/18).
Власники веб-сайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб`єктами господарювання, зобов`язані розміщувати у вільному доступі на власних веб-сайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) достовірну інформацію про себе. Фізичні особи, які не є суб`єктами господарювання, розміщують у вільному доступі на веб-сайтах, власниками яких вони є, або в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) контактну інформацію власника веб-сайту, передбачену пунктом «в» цієї частини (частина одинадцята статті 52-1 Закону України «Про авторське право та суміжні права»).
Адміністрування адресного простору мережі Інтернет у домені.UA здійснюється недержавною організацією, функції якого здійснює об`єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр» (частина третя статті 56 Закону України «Про телекомунікації», розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 року № 447-р «Про адміністрування
домену.UA»). ОП «Український мережевий інформаційний центр» акредитувало Центр компетенції для надання послуг, пов`язаних із фіксацією поширення інформації в Інтернет.
Зазначена інформація та вказана правова позиція судам регулярно доводилися у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі № 742/3812/18; від 25 листопада 2020 року у справі № 753/7666/19, від 01 грудня 2021 у справі № 742/287/17 та інших.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 – Пащук А. І. , основними її доводами зазначав те, що ОСОБА_3 не має жодного відношення до користувача під іменем « ОСОБА_4 » соціальної мережі «Facebook», інформацію про позивачів не поширював (це міститься на 3 сторінках скарги). А в районному суді він це не зазначив, оскільки суд розглянув справу за його і його представника відсутності, не задовольнивши мотивоване клопотання про відкладення розгляду справи.
У постанові апеляційного суду щодо вказаних суттєвих і мотивованих аргументів апеляційної скарги зазначено лише одне речення: “Оспорювана позивачами інформація була поширена відповідачем у соціальній мережі Facebook.”
ЄСПЛ неодноразово вказував, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58) ЄСПЛ зазначив, що призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, пункт 30).
У пункті 31 рішення у справі «Волошин проти України» (№ 15853/08) та пункті 22 рішення у справі «Бацаніна проти Росії» (№ 3932/02) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її.
Крім цього, у пункті 42 рішення у справі «Бендерський проти України» (№ 22750/02) ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (… ). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (…). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді “заслухані”, тобто належним чином вивчені судом.
Отже, згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, у рішеннях судів повинні бути відповідним чином викладені мотиви, які лежать в основі цих рішень. При цьому ЄСПЛ виділяє декілька цілей мотивування судових рішень: продемонструвати і довести передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх; надати сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження та забезпечення ефективного апеляційного перегляду справи; суспільний контроль за правосуддям.
Оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Апеляційний суд у порушення вимог статей 264, 367, 374, 382 ЦПК України безмотивованоне прийняв до уваги вказані обставини і надані докази та не зазначив, якими доказами, поданими позивачами, ці обставини спростовуються, не встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме те, що інформацію, яку позивачі мають намір спростувати, поширив саме відповідач і що сторінка користувача під іменем « ОСОБА_4 » у соціальній мережі «Facebook» належить саме відповідачу.
За таких обставин постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою, і відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування такого судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.”
Write a comment: