Таку правову позицію сформував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 26 липня 2023 року у справі № 160/16902/20.
Обставини справи
Фермерське господарство (далі – ФГ) звернулося до суду із позовом до Головного управління ДПС, Державної податкової служби України про визнання протиправним рішення та зобов’язання вчинити певні дії.
Рішенням окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено частково.
Представник ФГ подав до окружного адміністративного суду заяву про ухвалення додаткового судового рішення, у якій просив стягнути на користь позивача з відповідачів за рахунок бюджетних асигнувань судові витрати з професійної правничої допомоги у розмірі 10 000 грн.
Ухвалою окружного адміністративного суду, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду, заяву позивача про ухвалення додаткового судового рішення залишено без розгляду.
Ухвалюючи такі рішення суди виходили з того, що заявником не було дотримано вимог частини сьомої статті 139 КАС України, а саме: до закінчення судових дебатів у справі заяву про стягнення понесених витрат на професійну правничу допомогу ні позивачем, ні його представником подано не було.
Мотиви касаційної скарги
В обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на те, що справу було розглянуто судом першої інстанції у порядку скороченого провадження, у зв’язку з чим він взагалі не знав про дату ухвалення судом рішення по справі. Також зазначив, що серед позовних вимог ним було заявлено вимогу про стягнення на користь ФГ за рахунок бюджетних асигнувань судових витрат. Після сповіщення суду про ухвалення рішення у справі ним було у максимально стислий технічно можливий строк направлено заяву про ухвалення додаткового судового рішення з цього питання з документальним підтвердженням розміру витрат на правову допомогу.
Висновки Верховного Суду
Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Разом з тим, за приписами ч. 3 ст. 143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. У цьому випадку суд виносить додаткове рішення в порядку, визначеному статтею 252 цього Кодексу (частина 5 цієї статті).
З аналізу наведених норм процесуального закону вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, що, однак, не зумовлює висновку про їх обов’язкову наявність у кожній справі.
За загальним правилом, питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із задоволенням позову такої сторони у рішенні, постанові або ухвалі. Разом з тим, суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов: неможливості подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин з подачею відповідної заяви «про це» до закінчення судових дебатів.
Певної форми відповідної заяви та вимог до її змісту законом не передбачено, отже, така заява може бути письмовою або усною (під час фіксування судового засідання технічними засобами).
Вирішуючи питання темпоральних меж подання заяви про стягнення витрат на правову допомогу, а також доказів на підтвердження їх фактичного понесення та розміру, колегія суддів об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 340/2823/21 зауважила, що вказівка у ч. 7 ст. 139, ч. 3 ст. 143 КАС України на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останній етап – перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи – для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи.
Проте підстави для розподілу судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов’язується ухвалення додаткового рішення в цій частині.
Передбачена процесуальними нормами можливість подати суду протягом п’яти днів докази на підтвердження витрат на правничу допомогу з метою розподілу цих витрат й ухвалення з цього питання додаткового судового рішення є не способом заявити суду про необхідність вирішення цього питання (про яке сторона не висловлювалася раніше), а механізмом довести суду факт понесення цих витрат, як умову для їх розподілу.
Якщо ж до завершення розгляду сторона не заявила суду про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв’язку з розглядом справи у суді, й, відповідно, не надала документів, які ці витрати підтверджують, суд у такому випадку не має підстав розподіляти ці витрати. Не виникне підстав для їх розподілу шляхом ухвалення додаткового судового рішення відповідно до статті 252 КАС України й тоді, коли заява про розподіл витрат на правничу допомогу, як і докази, які ці витрати підтверджують, будуть подані суду вже після того, як цей суд розгляне справу й ухвалить відповідне рішення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що заява про вирішення питання щодо відшкодування витрат, які позивач поніс у зв’язку з розглядом справи, а також докази на їх підтвердження не були подані в межах строку, встановленого ч. 7 ст. 139 КАС України.
Заяву про відшкодування витрат на правову допомогу, а також документи, які підтверджують понесені витрати, позивач подав до суду першої інстанції після того, як суд першої інстанції ухвалив рішення по справі.
До цього позивач із заявами такого змісту не звертався, документів, які б підтверджували понесені ним витрати на правничу допомогу до суду першої інстанції не подавав, відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не мав підстав та обов’язку вирішувати таке питання, як і призначати судове засідання для його вирішення.
Зазначення ж у прохальній частині адміністративного позову узагальненої вимоги про стягнення судових витрат за результатами вирішення спору не може розцінюватись як належне звернення до суду із заявою про відшкодування судових витрат (в тому числі на правову допомогу), адже за такого викладу прохальної частини, без наведення жодних мотивів та обґрунтувань суд фактично позбавлений можливості встановити склад таких витрат, факт їх понесення та розмір.
Як було зазначено вище відповідно до позиції об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №340/2823/21 саме своєчасне звернення сторони із заявою про стягнення судових витрат є передумовою розгляду судом питання про розподіл судових витрат.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112470741.
Write a comment: